Матеріали Зміївського професійного енергетичного ліцею
СВІТЛІЙ ПАМ’ЯТІ СОЛДАТ ПЕРЕМОГИ ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ
9 травня 2020 року виповнюється 75 років від Дня перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Сьогодні ми згадуємо війну 1939-1945 років як глобальний конфлікт, який почався для України, як і для всього світу 1 вересня 1939 року.
А вже 22 червня 1941 року Гітлер напав на Радянський Союз. Тоді для десятків мільйонів наших колишніх співвітчизників почалася власна війна – і вона отримала назву – Велика Вітчизняна. Мільйони солдат і офіцерів різних національностей із зброєю в руках захищали свою країну в лавах Червоної Армії. І якби не було тих солдат, які подекуди з голими руками йшли на німецькі танки – Друга Світова війна закінчилася би не так, і не тоді.
Спогадами саме такого солдата ми хотіли б поділитись з вами.
Із розповіді Михайла Олексійовича Горбунова, полковника у відставці, ветерана Великої Вітчизняної війни, колишнього викладача нашого ліцею.
«Народився я в селі Большерєчьє, яке розташоване на березі річки Іртиш (Омська область). Моя матір померла дуже рано, залишивши батька з шістьома дітьми на руках. Це було десь в 1937 році. Але батько сказав нам: «Жінку я собі не знайду, але матір у вас буде». І дійсно, він зійшовся з енергійною жінкою, яка була молодша за нього на 15 років. Ви знаєте, я дуже боявся мачух, бо багато про них чув і читав, але ця жінка справді замінила нам матір. В страшні часи голодомору (а він був не тільки в Україні, а й у багатьох регіонах Росії) вона ходила на поле і з під снігу вигрібала колоски пшениці – це вона врятувала нас від голодної смерті. І ми цього ніколи не забували. Навіть тоді, коли всі виросли та роз’їхались, все одно хоча б раз на рік збирались у мами, завжди з подарунками, бо дуже її любили.
Коли розпочалась війна, мені виповнилось 17, я встиг закінчити сім класів та ФЗУ. В серпні 1942 року мене направили до Оренбурзького кулеметного училища, де я провчився вісім місяців, потім закінчив офіцерські курси та був направлений на Воронезький фронт. Наш 3-й Гвардійський механізований корпус брав участь у важливих стратегічних операціях по звільненню Харківщини.
Мій бойовий шлях включає: звільнення міста Канєва, форсування Дніпра, звільнення Білорусії та участь у Курляндській операції.
Я пам’ятаю, як ми форсували Дніпро, це було вночі, на звичайних гумових човнах. Перепливли на другий берег, дочекались світанку, та з криком «Ура!» кинулись в траншеї до ворога. Німці в паніці почали відступати. Запеклі бої тривали цілий місяць. Одного разу, вранці, крізь густий туман я, зі своїм бойовим товаришем, побачили башту ворожого танка. А оскільки протитанкової зброї у нас не було, ми опинились в дуже скрутній ситуації. Та вийшли переможцями – підбили два ворожі танки.
При участі в операції з визволення Києва, мені на все життя запам’яталося село Бобриці, де за 2 доби ми відбили 27 контратак ворога. Нам дуже не вистачало солдатів, у військо приходили цивільні, які навіть не вміли тримати зброю в руках. Під час звільнення Києва я втратив дуже багато товаришів, мене було поранено.
Але від шпиталю відмовився, бо був молодим, енергійним, так хотілось швидше вигнати ворога з рідної землі.
Наша бригада також брала участь у відомій білоруській операції «Багратіон». Ми звільняли одне містечко за іншим. Страшно пригадувати ті картини, які залишила після себе війна: купи трупів, пошкодженої техніки.
Перемогу я зустрів у Прибалтиці. В цей час наш корпус брав участь у блокуванні Курляндського угрупування, до складу якого входили 300 тис. німецьких солдатів і офіцерів. Виживати нам довелось у дуже складних умовах. Цілу зиму 1944-1945 років ми не відходили від вахти. Якщо за добу отримаєш один раз суху їжу – шматок хліба чи сала – то добре. Ми молоді, здорові хлопці, ледве не втрачали здоровий глузд. Уявіть, 20 градусів морозу, а у нас мокрі ноги. Жоден фронтовий кореспондент вам не розповість про такі жахи. Тоді нас забирали тиловики, відігрівали, давали гарно виспатись, і знову ми йшли у «холодне пекло». Десь о 10-й годині ранку 9 травня ми почули сигнал бойової тривоги. Була задіяна вся наша техніка, ми сконцентрували всі свої зусилля, і німці практично без бою склали зброю. Ось він, мій День Перемоги!»
Бойові нагороди Горбунова Михайла Олексійовича:
За звільнення міста Канєва– медаль «За відвагу».
За звільнення Києва – орден Червоної Зірки.
За звільнення столиці Литви, міста Вільнюс – орден Вітчизняної війни
І ступеня та Подяка від Верховного Головнокомандувача Й.Сталіна.
